«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…» У Чернігові 30 дітей з вихователькою більше двох тижнів ховалися у підвалах від російських обстрілів

В Івано-Франківську 19 березня з потягу зустріли дітей з Чернігівського центру соціально-психологічної реабілітації. Їх привезла вихователька Наталія Песоцька. Нині вона та 30 вихованців центру перебувають в одному із санаторіїв Прикарпаття. Лише тут усі змогли заспокоїтись після того, як майже 20 днів рятувались від обстрілів та російських ракет.

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

СИДІЛИ У ПІДВАЛІ, КОЛИ В РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ВЛУЧИЛА РАКЕТА

До журналістів Наталія Песоцька виходить не одна: підопічні її просто не відпускають. Діти постійно туляться  до жінки і тримаються поруч. Їхня спільна історія почалась 24 лютого, коли Наталія Песоцька збиралась заступити на свою зміну у Чернігівському центрі соціально-психологічної реабілітації, де працює вже понад 20 років. Тоді знайомий з Києва телефоном повідомив, що почалась війна. Наталія зізнається: розумом усвідомлювала усю небезпеку, але серце відмовлялось її сприймати.

«Я швиденько поскладала, що могла, вдягнула своїх двох дітей. Ми сіли у маршрутку. На вулицях спостерігали численні затори. Дорогою йшли колони військових машин. Наші хлопці повитягували з вікон військові каски і кричали «Війна!» Нам мурашки бігли по шкірі. Ми навіть не змогли доїхати дві зупинки. Я міцно вхопила дітей за руки, і ми побігли до моєї рідної сестри. Там я залишила їх, а сама бігцем на роботу», – пригадує Наталія Песоцька.

Коли її зміна завершилась, транспорт уже не працював. Ночувати довелось у сестри.

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

Вранці 1 березня знову вийшла на роботу. Тоді вона ще не здогадувалася, що наступні 20 днів проведе на ногах, рятуючи не лише своїх дітей, але й 30 вихованців реабілітаційного центру.

Цікава новина:  Посол США в Украине: Мобилизация и референдумы — признаки слабости России

Наймолодшому з них – три з половиною роки. Ці діти, каже Наталія, за своє коротке життя побачили чимало горя, а тому тепер більш стримані і згуртовані. Дехто із них не знає своїх батьків, дехто початок життя провів у жахливих умовах.

«Щойно ми чули гул сирени, відразу сходили вниз, у підвальне приміщення, де зберігаємо моркву, буряки… Але у нас є маленькі дітки, і за ніч по кілька разів їх підняти, вдягти та знести у підвал було дуже важко. За три доби ми так набігались, що сил вже не було. Тому просто знесли в підвал матраци з ліжок і постіль. Старші дітки перебували в одному приміщенні, а маленькі – в іншому», – зазначає вихователька.

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

Найстрашніше почалося, коли російські бомби влучили просто у реабілітаційний центр.

«Ми сиділи у підвалі, коли до нас потрапила чи то ракета, чи щось інше… Цей жах, коли звернуху починає сипатися штукатурка, неможливо передати… Я тоді думала, щоб на нас лише не впали труби, які зверху в підвалі, обмотані скловатою. Бо як тоді витягти дітей? Я кричала молитву Божій матері, «Отче наш», і діти кричали за мною. Вдарило по тій стіні, де нас не було. Там, де сиділи дітки, стіна залишилась неушкодженою… Пів центру тепер у нас зруйновано. Повиносило вікна, двері, зруйнована їдальня… А ми там були за 20 хвилин до удару», – каже Песоцька.

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

У ЦЕРКВІ ХОВАЛИСЬ 11 ДНІВ

Тоді Наталія швидко почала перебирати  в думках  варіанти, де ще можна сховати дітей, не наражаючи їх на небезпеку.  Найближчим укриттям виявився Троїцький храм, на території якого  вже ховались близько 600 мешканців ближніх сіл.

Цікава новина:  Подозреваемый в контрабанде наркотиков американский баскетболист признал себя виновным

«У церкві ми були 11 днів. Туди йшли з дітьми між обстрілами. Нам дали приміщення у 16 квадратних метрів. На п’яти двоярусних ліжках діти спали по двоє, валетом. Старші спали просто на підлозі, яку встелили матрацами. Зв’язку не було», – пригадує Песоцька.

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

Коли авіаударами зруйнували місцеву електростанцію та водогін, усі залишилися без тепла, світла  і води. З дітьми, які страждають на енурез, пережити це випробування у храмі було непросто. Малечу неможливо було ні помити, ні вчасно виводити в туалет. Вологі серветки швидко закінчились. Годували дітей небайдужі та волонтери. Двічі на день приносили супи. За можливості несли їм в укриття ще й яблука та печиво.

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

«Біля воріт церкви окупанти поставили танк і гатили з нього через наші голови. Летіли снаряди, осколки. Чоловік вранці вийшов з укриття храму, і йому осколком розсікло ногу. Ми розуміли, що виходити небезпечно», – каже вихователька центру.

Дні здавались нескінченими. Дев’ятирічний Віталик прочитав дві книги. Інші слухали казки, розповіді про святих, займались розмальовками і молились. У храмі усі тулились один до одного. Тут сповідались і прийняли причастя.

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

ПОЗАДУ НЕ ЛИШИЛОСЯ НІЧОГО

Порятунок принесли двоє військових. На збори дітей відвели 15 хвилин. Вивозили  шкільними автобусами. Обіцяного гуманітарного коридору вороги не дали…

«З вихователів я виїжджала одна. Мої діти і чоловік теж були зі мною, тому мені не було страшно. Знаю, що на тому місці, яке ми залишили, вже немає нічого», – каже Наталія.

Цікава новина:  На Чернігівщині знищили колону загарбників

З Чернігова до Києва автобуси з дітьми їхали близько 9 годин. Об’їзними шляхами, через поля і зруйновані території. Водії не робили жодної зупинки, бо боялись потрапити під обстріл.

На Київському вокзалі дітей із вихователькою зустріли волонтери. Їх запитали, чи згодні їхати потягом на Франківщину, який відходить за 15 хвилин. Усі закричали одностайно: «Їдемо!»

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

«Найважче мені було навіть не в підвалі, а коли сідали у потяг, бо я боялась загубити дітей. На вокзалі ми забули деякі речі: все було дуже швидко, діти лише почали щось їсти. Ми взяли їх за ручки, постійно перераховували, чи всі на місці… Вже дорогою нам телефонували з Прикарпаття. Нас тут чекали.

Як нам тут? Дуже добре.  Ми почуваємось як удома. Низькій уклін директору санаторію, працівницям», – каже вихователька.

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

Вона зізнається, лише тепер помітила, що не чує на одне вухо: чи то застудила, чи втратила слух після вибухів. Тут вперше змогла переодягнутись, бо приїхала в робочому халаті, в якому заступала на зміну ще 1 березня.

Ночами ще доводиться заспокоювати дітей, бо не всі можуть спокійно заснути. Тепер, запевняє Песоцька, всі вони – велика родина.

Повертатися цій родині нікуди. Багатоповерхівка в Чернігові, де Наталія жила з чоловіком і дітьми, зруйнована. Обстрілами знищено і Чернігівський реабілітаційний центр, який був домівкою для 30 вихованців, позбавлених батьківського піклування…

«Я кричала «Отче наш», а діти повторювали молитву за мною…»

P.S. З початку війни Прикарпаття прийняло 294 дитини з інтернатних установ Луганщини, Донеччини, Харківщини, Чернігівщини та Київщини.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Поділитися з друзями

Головний редактор

e-mail: blumberg85@gmail.com

Оцініть автора